Директора КУ «Вінницький територіальний центр соціального обслуговування» Вінницької районної ради Олена Кривошеєва та завідувача відділення денного перебування Тетяни Мурашко відвідали у селі Гавришівка самотніх жінок, похилого віку. Про те, як це було розповіла журналіст газети "Подільська зоря"
"У поселенні нас зустріли соціальні працівники Наталія Постемська та Ольга Зінченко, на вигляд звичайні сільські жіночки зі своїми турботами, проблемами та цілою низкою справ.
Наталія Іванівна пропрацювала у зазначеній сфері майже 22 роки, і можна з впевненістю сказати, вона - професіонал своєї справи. «Бачила багато різних ситуацій, як хороших, так і не дуже. Працюю, піклуюся про усіх своїх підопічних, допомагаю, роблю все, що в моїх силах, намагаюся знайти підхід до кожної людини». Її колега Ольга Дмитрівна теж не новачок у роботі. «Працюю уже 16 років, якщо не бачу своїх стареньких, то не можу знайти собі місця, постійно хвилююся за них. Ще хочу додати, що у нас на своєму місці керівництво, з якими б проблемами ми не зіштовхнулися, усі питання вирішуємо разом, у нас дружний і спрацьований колектив. Хочеться вірити, що усе так і залишиться надалі».
Першою, кого ми відвідали, була Лідія Марківна Мазур. На ганку нас зустріла бабуся невеличкого зросту, усміхнена, енергійна, хоча їй майже вісімдесят. Дуже зраділа нашому приїзду, а особливо Наталії Іванівні: «Вона для мене усе. Я коли її бачу, мене покидають усі болячки. Наташа допомагає по господарству і в городі. У мене є кози, свинка, курочки, є біля чого трудитися. Приходить два рази на тиждень. У деяких сім’ях діти так не доглядають своїх батьків, як мене доглядає Наталочка». Витираючи сльози, обіймає та цілує свою «опікунку». Запитую: як Вам вдається справлятися з усім і не втрачати бадьорості духу? - «Я, обов’язково планую свій день, записую, що мені потрібно зробити сьогодні, і працюю, що не встигаю, доробляю на наступний день, і так щодня, весь свій час присвячую роботі, пораюся по господарстві та виглядаю Наталочку».
У будинку Лідії Марківни дуже охайно, чисто, все лежить на своїх місцях, у дворі все доглянуто. Зовсім не відчувається, що тут мешкає старенька людина. Далі завітали до Катерини Семенівни Кузьміної, вона теж проживає одиноко і користується послугами соціального робітника. Має дітей, онуків, але, на жаль вони далеко. Катерина Семенівна цікаво і по-філософськи розповідає про своє життя, про те, як майже 44 роки пропрацювала завідуючою закладу громадського харчування: «Життя - це широка і довга дорога, яку ми проходимо щодня, і кожного разу надіємося на краще, у моєму житті зустрічалися тільки хороші люди. Ось і одна з них. Наталія – це людина з великої літери, вона має велике серце і добру душу, їй можна подзвонити рано, ввечері або вночі і вона без зайвих слів завжди прийде на допомогу». На очах у Наталії Іванівни бачу сльози, вона стримується, щоб не заплакати, настільки ця людина переймається долею своїх самотніх підопічних. Тому, розумієш для цих людей соціальний працівник – найрідніший у їхньому оточені.
Олена Кривошеєва: «З людьми, з якими я працюю, за роки роботи ми стали однією командою, і тільки разом досягаємо позитивного результату. Ми не цураємося жодної роботи, незважаючи на статус, керівник ти чи звичайний працівник. Якщо потрібно, значить потрібно…»
І дійсно, рідко коли доводилося бачити, що керівник так відчайдушно вболіває за своїх працівників та підопічних, переймається усіма проблемами, такі люди надихають, дають надію на краще, не вистачить, мабуть, і тисячі слів, щоб описати їхню доброту та людяність", - розповідає Любов Жірнова.
