Квітень-травень 1986 рік. Увесь світ слідкує за трагічними подіями, що розгортаються в Чорнобильській зоні після фатальної ночі 26 квітня. Планета здригнулася від звістки про страшну аварію на атомній електростанції.
Україні випало нечуване випробування, драматизм якого не піддається виміру. Втім, наслідки катастрофи могли бути ще жахливішими, якби не безмежний героїзм українських пожежників, які прийняли на себе перший страшний удар ядерного смерчу. Вони врятували Україну, врятували нас, врятували світ ціною свого життя. Прикро, що з плином часу будь-яка подія, яка трапилась у світовій історії, поступово забувається. Лише безпосередні учасники таких подій не дають забувати іншим про найважливіше. Голова Вінницької РО ВГО інвалідів чорнобильської катастрофи «Чорнобиль-Єдність» Микола Демчук був одним із тих, хто у числі перших вирушив ліквідовувати наслідки катастрофи на ЧАЕС. Він входив до складу вінницького зведеного загону пожежників. Нині Микола Петрович доволі спокійно згадує весну 1986 року. За час, що минув з моменту ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції, чоловік навчився тримати усі емоції в собі. Однак згадуючи товаришів, з якими разом працювали, неозброєним оком відчувається той біль, що переповнює його серце.
- Для мене Чорнобиль почався 22 травня 1986 року у складі зведеного загону пожежників. Для нас це був перший бій із атомом. Наша частина дислокувалася за 18 кілометрів від реактора. Основним завданням було відкачувати так звану «важку» воду між третім та четвертим блоком реактора. Адже її потрапляння в середину могло закінчитися ще одним величезним вибухом. Спочатку про те, що нас чекає, ми не знали. Лише від бійців житомирського загону, котрих ми змінили, дізналися про масштаби атомного лиха. Але незважаючи ні нащо, працювали, не замислюючись про вплив та наслідки випромінення на наше здоров’я. У радіаційній зоні я пробув до 30 травня, одержавши за цей час значну дозу випромінення у понад 45 рентген. Тому 30 травня 1986 мене спочатку направили до смт Іванків, а затим на лікування у Київ, - розповідає Микола Петрович. - Звісно спочатку наслідків випромінення я не відчув. Адже усе життя вів здоровий спосіб життя, займався спортом, неодноразово брав участь та перемагав у різноманітних змаганнях. Проте вже через декілька місяців після Чорнобиля із здоров’ям почалися проблеми. Пам’ятаю, як хотів допомогти батькові рубати дрова й, лише замахнувшись сокирою, зрозумів, що сил у мене немає. З тих пір я почав частіше нездужати, нещодавно переніс декілька операцій на колінах. Хоч як прикро, проте сьогодні кожен справжній чорнобилець втратив здоров’я, має психологічні травми. Із ким би із своїх колишніх «однополчан» я не спілкувався – усі вони хворіють, а декого уже й немає в живих. Проте, на життя я не скаржусь і не шкодую про дні, проведені у зоні атомного лиха. Адже це був мій обов’язок й ми разом із побратимами розу-міли, що повинні зробити все можливе, аби ліквідувати наслідки катастрофи.
Микола Демчук нагороджений чималою кількістю нагород, пам’ятних знаків, почесних грамот, зокрема медаллю «За відвагу на пожежі», орденом «За мужність ІІІ ступеня».
Сьогодні, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, чоловік й надалі продовжує активно відстоювати інтереси «чорнобильців», уже багато років очолює Вінницьку РО ВГО інвалідів чорнобильської катастрофи «Чорнобиль-Єдність», зустрічається із побратимами, співпрацює із районною владою. Щорічно у ці квітневі дні в селі Бохоники за ініціативи Миколи Петровича, працівників місцевого осередку культури та бібліотеки проходять зустрічі, приурочені роковинам трагічних чорнобильських подій. Під час них ліквідатори мають змогу зустрітися із побратимами, поспілкуватися в невимушеній атмосфері, насолодитися концертною програмою й разом згадати ті непрості часи.
Розповідаючи про події 32-ї давнини, Микола Демчук не оминув увагою й реальність сьогодення. Він наголосив, що нині, хоч як не прикро про це говорити, проте ті, хто затулив собою світ від атомної біди, залишаються непотрібними своїй державі й влада про них чомусь забуває: «Сьогодні «чорнобильці» мають низку невирішених проблем. Одним із найболючіших є питання пенсійного забезпечення безпосередніх ліквідаторів аварії. Сталося так, що у «чорнобильців», які безпосередньо брали участь у ліквідації наслідків аварії у 1986 році пенсії менші, ніж у тих, хто отримав статус ліквідатора у 1988-89 роках. Прикро, що про нас згадують лише перед виборами, гасла про соціальний захист ліквідаторів у кожної партії в такий час на першому плані. Проте, як доходить до діла, нічого не змінюється й про нас забувають. Але хочу наголосити, що районна влада нас чує, із нею в нас склалася непогана співпраця. Очільники району завжди відгукуються на наші проблеми й намагаються їх вирішити, виділити певні кошти й допомогти. Також гарна співпраця у нас склалася із депутатом Вінницької обласної ради Олександром Масленніковим. Він завжди допомагає нам у проведенні заходів, особисто їх відвідує, виділяє кошти".
За матеріалами газети "Подільська зоря"
